Одного дня я зрозумів, що людство володіє здатністю насичувати своїм духом майже весь простір навколо себе, наповнювати його емоціями різного кольору та змісту. Ці речі як птахи чи комахи кружляють у повітрі, проникаючи у голови "людей-антен", змушуючи тих, переживати щось незрозуміле, щось чуже, проте однаково живе. В своїй масі ми усі переважно такі - про біль, про страждання, про відчай. Тому і повітря усе в цьому.
Ще одного дня я зрозумів, що незалежно ні від чого, ці істоти врізаються мені у свідомість так само різко, як куля мисливця врізається у м'яку плоть оленя. І я подумав - як тільки виросту і стану дорослим, то візьму в руки гітару, чи мікрофон, чи ще щось таке, і буду трансформувати це все у музику аби дати цим розчаруванням свободу, перетворюючи їх у чисту енергію. Це була б насичена і гучна музика, та водночас проста у своїх ритмах. В момент її живого творіння, ми, маленька спільнота слухачів та музикантів, воєдино б зливалися у цьому струмені енергії, тим самим не даючи осідати болю на стінах криниць та дитячих садків.
Та дорослим я не став, і за музику так і не взявся.
Зате знайшов Fall of Efrafa.